Erwin Dietrich Rattenfänger

Сумний осінній ранок,
У листі вітру свист.
Сім хлопчиків на розстріл
Повів сепаратист.

Важкі й сумні тумани
Стелились по землі,
Мовчали українські
Розвідники малі.

Спинилися хлоп'ята
Та втупились униз,
І дуло автомата
Навів на них рашист.

Та тут із кулемета
Ударила чергá,
По жовтім листю ката
Сковзнулася нога,

І він упав. Мов криця
Синів навкруг туман,
І вийшов з-за копиці
Вкраїнський диверсант.

І сині рученята
Він розв'язав малим,
Життя, неначе свято,
Всміхнулось тепло їм.

Ідуть вони тропою,
Якій вже сотні літ -
Маленькії герої
Та їхній рятівник.

Їм знов рашистів бити
Й у пекло відправлять,
І шле свої привіти
Їм українська рать.

Хоча кількість голосів у голосуванні і не дотягнула до бажаних ста, історію я все одно вам розкажу. Це буде цілий мікс із життєвих, інженерних байок - я це все сховаю під спойлери, та власне самої історії про Леніна з секретом.

---

Два чи три роки тому я кілька місяців підряд виконував роботи у Вінницькій області. Кожні два тижні ми повертались до Києва, де звітувались про виконані роботи, виписували нові путівки, один-два дні відпочивали і знову їхали на Вінничину.

Вінничина славиться, зокрема, своїми гранітними кар'єрами і санаторіями, найкрупніші з яких розташовані в місті Хмільник. З лікувальною метою там застосовують радіоактивний газ радон, який у помірних кількостях є дуже корисним для опорно-рухового апарата. Відпочивальники приймають ванни з водою, збагаченою радоном, їх загортають у лікувальну багнюку, прописують інгаляції радоном і т.д.

Радон є важчим за повітря і накопичується поблизу підлоги. Як мені розповідав один лікар з Хмільника, статистика по онкології у нас штучно занижується, і по Вінничині зокрема: останнім часом почала зростати статистика онкозахворювань дихальних шляхів. Він пов'язує це з тим, що люди по селах почали ставити собі склопакети, які герметизують хати, ліквідовуючи ту мікровентиляцію, що забезпечувалась старими дерев'яними вікнами, в результаті у хатах накопичується більше радону, який і… Ну ви пойняли.

Там же я почув оригінальну гіпотезу про Адольфа Алоїзовича. Суть її полягає в тому, що його бункер "Вервольф" під Вінницею був зведений із монолітного залізобетону, наповнювачем в якому служив якраз вінницький граніт – сам по собі радіоактивний, він стає ще більш активним внаслідок механічної обробки. "Може це навіть було і спеціально зроблено", говорив мені співрозмовник, "чомусь же при будівництві бункера Гіммлера на Житомирщині за наповнювач туди додавали не граніт, а річкову гальку!".

Крім того, у підземних приміщеннях бункера накопичувався якраз той природній радон. Радіація радону та граніту вразила Гітлера, і до кінця свого життя той страждав від легкої форми променевої хвороби, що відбилось на його адекватності та керівництві Рейхом. Не знаю, наскільки ця версія правдива, але вона є дуже цікавою, погодьтесь.

Наостанок зроблю ремарку про наповнювачі для бетону: в першій половині ХХ століття що річкова галька, що дроблені кам"яні наповнювачі на практиці застосування конкурували між собою: дроблені наповнювачі мають кращу адгезію до бетонної суміші, але за рахунок форми виступають концентраторами напружень, річкова галька же є гладкою і округлою, з нижчими адгезивними властивостями, але забезпечує більш рівномірний розподіл напружень у товщі бетонного масиву. Зрештою, переміг таки щебінь – його легше добувати в промислових масштабах, але аналог гальки у нас все одно є – у керамзитобетоні, правда, цей керамзит в бетон вкидають заради зменшення ваги суміші та, відповідно, готових виробів, і він не здатний сприймати такі високі навантаження, як бетон на гранітному щебені.

Значні поклади граніту відбились ще на одній характерній рисі Вінничини: гранітній бруківці. Кількість доріг місцевого значення, мощених гранітною бруківкою, просто вражає; при цьому це не гладка акуратна бруківочка, якою славиться Львів, а рвані каменюки з нерівною поверхнею. Кожному, хто скаржиться на львівські бруковані вулиці, я пропоную поїздити деньок у старому роздовбаному "Соболі" по вінницьких дорогах, а тоді уже на щось скаржитись.

Ще у 2008-му році я познайомився з сільським головою одного села Бершадського району Вінницької області. З того часу ми часто відмічали у нього відрядження по області та зупинялись на нічліг – він залюбки пускав нас у кімнату відпочинку сільської ради, що суттєво економило нам кошти на готель. От і тоді, два чи три роки тому, ми зупинялись у нього, і коли вся бригада ішла кимарити, ми з ним киряли пиво чи горіляку в його кабінеті, ведучи розмови про те та про се.

І ось в ході одних таких нічних посиденьок у нас зайшла розмова про Совєцький Союз, культ лічності та інші ніштяки. Голова підвівся, сказав мені йти за ним і попрямував на невеликий склад у приміщенні сільради. Старі меблі, якісь засохлі вазони та відкидні крісла з актового залу були трохи розбавлені артефактами радянської доби – якісь стенди типу "Отлічнікі ударного социалістічєского труда", фанерні транспаранти з стандартними гаслами припадали там пилюкою. Включивши пару лампочок, голова підвів мене до одного кутка і здійняв стару жовту штору із гіпсового бюста Леніна, встановленого на дерев'яній тумбі із червоного лакованого дерева.

( Ну і, власне, про Леніна з секретом )

Одного разу до рехтсекторфюрера Дмитра Яроша прийшов продажний буржуазний журналіст із радіо "Свобода", щоби взяти інтерв"ю. А перед цим попередили його охоронці-вишиванкорубашечники, що може він поставити Ярошу одне-єдине запитання.

Коли брехливий репортер підійшов до Яроша, той сидів на стосі підручників з російської мови на березі Сіверського Донця і дивився на його течію.

- Як би ви підсумували події цього року в Україні? - Наважився запитати Яроша цей шакал пера, хоч прекрасно знав, що ніякої України нема, бо це проект Госдепу.

- Якщо довго сидіти на березі ріки, то можна побачити, як по ній пропливає труп твого ворога. - Відказав йому спокійно жорстокий Ярош, не зводячи погляду із річки, де, як на диво, якраз пропливав труп у зеленому піксельному камуфляжі із георгіївськими стрічками.

Подивувався журналіст мудрості кривавого вбивці Яроша і пішов геть, щоби настрочити черговий пасквіль і полити брудом Росію. А Ярош все сидів незворушно на березі Сіверського Донця, і повз нього час від часу пропливали трупи мирних прибічників федералізації.

Бо трохи вище по течії карателі-правосєки, бажаючи потішити Яроша, вкидали у річку тіла псковських десантників.

До тих веселих подій, які закрутились з лютого місяця в нашій країні, Росія - точніше, путінський режим - мала чудовий шанс перетворитись на потужний полюс орієнтації для України і її мешканців. До початку прихованої, повзучої агресії значна частина українців ставилась до Росії здебільшого нейтрально. Так, пропаганда на каналах, пиздуваті сюжетики, не менш пиздувата риторика, чутки про російський спецназ - але ніхто не вірив, що кремлівська хунта може зайти далі. Ще у лютому панувало переконання, що ми здатні розібратись із кризою у владі, і ніхто нас не зачепить.

Унікальний шанс був пройобаний. Мені висловлювали думку, що Росія не могла поступити інакше, занадто вже розкручений був маховик подій і приготувань. Ні, я так не вважаю. Достатньо було волі однієї людини (або кількох), щоби повпливати позитивно на ситуацію і думки в головах українців і світу. Елементарні кроки, які робили дрібніші і слабші країни - прийом постраждалих на лікування (та ж Польща, нагадаю, приймала як протестуючих, так і їх противників, постраждалих силовиків), гуманітарна допомога - ну точно вже не погіршили ставлення до Росії і росіян.

Особняком тут стоїть випадок із прихистком Віктора Педоровича. Це узагалі новітній анекдот - адже і кремлівській хунті, і Путєну особисто він придатний, як валіза без ручки. Ні, я розумію, гроші, рахунки, схеми, всі ці роки чекістський режим тримав його за яйця, маючи достатньо копромату; але чи варта його шкура того, щоби тепер утримувати? Остання послуга за вірність, хіба що так.

Викинувши назад в Україну її легітимного президента, можна було заробити собі немало очків. Приводів для цього можна було б знайти безліч - від незаконного перетину кордону, наприклад. Та і зараз оце на днях спливає 90 днів, впродовж яких можна знаходитись іноземцю на території РФ - і Янукович стає порушником закону. А Росія ж так сильно позиціонує себе державою із верховенством права і повагою до закону...

Домовлятись із очільниками України доведеться так чи інакше. Але якби колективний путін не наламав тих дров, у Росії була би неймовірно зручна позиція для прив"язування нової влади до себе та тихої маніпуляції думками пересічних українців. Проте виявилось, що легше перебувати в полоні власної ж пропаганди, повірити у самими же створену реальність, напороти хуйні з Кримом і терористами, довести сусідню країну до вбивств і війни, і по новому кругу заводити стару заїжджену пісню: "За чьто оні нас так нєнавідят".

У неділю Віктор Янукович тріумфально в"їхав в Донецьк.

Одягнутий у просту полотняну тогу, верхи на білій ослиці, заквітчаний віночком із простих польових квітів, що вручили йому сільські діти на донецькій окружній, він в"їхав у древнє місто.

Озброєні сепаратисти, поправляючи чорні маски на обличчях, устилали йому шлях пальмовими і вербовими гілками, вигукуючи "Осанна! Осанна сину Федоровому!".

Простий люд радісно гомонів, що нарешті повернувся давно обіцяний цар, що принесе процвітання і радість.

І ходив Віктор Федорович вулицями, і проповідував благую вість про скорий прихід спасіння від бандерівців, про обстріляну машину, про податкові канікули, другу державну мову, підвищення зарплат і покращення життя вже завтра, на цей раз справді покращення - адже завтра, а не сьогодні.

Днями пізніше Віктор Федорович на вершині терикону шептав у рацію: "Нехай мине мене чаша сія", проте ефір залишався по-кремлівськи невблаганним.

А сталось так, що відрікся від нього вірний апостол Юда Єфреміот, продавши координати терикону "Фарисейській самообороні", а сам виклав на Ютубі відео, де обгрунтовував свій вчинок.

І прийшли легіонери Правої Когорти до терикону, і схопили Віктора Федоровича, закували в кайдани і відвели на суд до Понтія Тарута, що правив кривавою рукою на землі донецькій.

Спитав Віктора Федоровича Понтій Тарут: "Це ти, що називаєш себе президентом?". І мовив у відповідь Федорович: "Це я, і є я легітимним, адже є живим і при свідомості", викликавши цим скрегіт зубовний у Тарута, адже не міг він нічим зруйнувати цей логічний ланцюг.

Вийшов тоді Понтій Тарут на балкон державної адміністрації, і звернувся до народу: "Чого ви хочете - щоби відпустив я Віктора, що називає себе легітимним, чи щоби роздали вам по пляшці горілки, продуктовому набору і жмутку барвистих лєнточок?". "Горілки!" - заревів народ, науськаний продажними наймитами бездуховного Заходу.

І привели легіонери Правої Когорти Віктора Федоровича на терикон шахти Челюскінців, і розіп"яли його там на хресті серед двох розбійників.

Один розбійник мовив йому: "Якщо ти, сучій пьос, дєйствітєльно лєгітімний, то спаси нас нємєдля, дай Топазу пріказ, або військо архберкутів приклич!".

І мовив йому другий: "Вірую, Федорович, ісповідую, що єси легітимним ти; змилосердься наді мною, прилучи до кормушки сімейної, хочу посісти місце поруч твого трону обабіч беркутів крилатих".

І відповів йому Віктор Федорович: "Обіцяю тобі, вже нині будеш зі мною у Межигір"ї". І мовив першому: "А ти, шизофренік очькастий, не чьвякай, не хуякай; в тебе ліцо скучьноє, тєбє нікто дєнєг нє даст".

Зачувши цей текст, по-дебільному написаний, центуріон Правої Когорти Димитрій вирішив змилостивитись та позбавити Віктора Федоровича страждань; узяв він перстами важке тупе яєчко та пожбурив ним у легітимне тіло. Трісла розцяцькована шкаралупа о ребра, і витекли білок і жовток, застогнав Віктор Федорович від наруги і сконав.

В цю мить тьма велика покрила землю донецьку, а у будівлі Верховної Ради тріснув і посипався вниз скляний купол, і люстра велика, придушивши, як котят, хор під управлінням диригента Чечетуса, люстрацію велику провела.

(...)

Він не забув – знайшов нагоду поговорити з комендантом про школу в Тарасівці, у якій діти вивчатимуть російську мову. Ну, ще, звісно, письмо й арифметику, щоб не рахували на пальцях, бо тепер – вік машин і комусь же треба буде на них працювати, але основне – російська мова, бо не буде ж господін Іванов вивчати українську, щоб порозумітися з власними наймитами!

- Харашо, харашо! – Схвально кивав комендант головою.

Одержавши ще одне "харашо", Гайдук шпарко взявся до справи: наказав засклити вікна хоч в одному класі, помити підлоги, побілити стіни, зібрати й полагодити парти, що їх іще не встигли спалити поліцейські, викликав Козачків та Зіну Кіндратівну – єдиних вчителів, які лишились в Тарасівці, і вони з’явилися, перелякані, бо думали, що їх заарештують. Зіна Кіндратівна захопила навіть вузлик з білизною, попрощалась з дочкою. І довго не могла втямити, що від неї хоче Гайдук: усе чекала, що ось він гукне поліцейських та й накаже одвести її в холодну. Коли ж зрозуміла нарешті, що поки її лишають на волі, так зраділа, що забула, де вона і який зараз час, - бовкнула, мов з конопель:

- А хто ж буде викладати історію?

Зіна Кіндратівна викладала історію, а Гайдук говорив лише про вивчення російської мови, та ще письма й арифметики.

- Яку ще історію?

- Та України ж, - знітилась Зіна Кіндратівна: вже зрозуміла, що спитала те, про що й питати не слід.

- Забудьте й не згадуйте!.. Нічого забивати дитячі голови різними вашими древніми украми!.. І попереджаю: за найменшу спробу націоналістичної агітації ви будете суворо покарані!

- А як же бути з підручниками? – несміливо спитав Козачок: мав на увазі підручники, що ними до війни користувалися учні.

- Підручники зібрати й переглянути. Усі сторінки, де "ще не вмерла", повиривати й спалити! Як і портрети всіх ваших хєроїв, - додав сардонічно. – Ми повинні готувати дисциплінованих і старанних трудівників, а не націоналістичних агітаторів. Наагітувалися, годі!.. І ще одне, - сказав Гайдук, коли учителі вже звелися, - всі ви в найближчому часі повинні опанувати російську мову: в нашій школі не повинно лунати жодного слова іншою мовою! Тільки російська! Все!.. Можете йти!..


( Наступного дня клас зустрів його настороженою тишею... )

Про всі ці дрязги у Андрія Панчишина є гарна пісенька - "Баскервільський пес". Олдфаги пам"ятають.

Який скандал! Який ексцес!
У Баскервілів пес воскрес!
Такий великий, як теля!
Під ним вгинається земля!

Не встигне ще сказати "Гав!" -
Вже хтось істерику дістав,
І заховався на стриху,
І дуба врізав зі страху.

Пес,
Баскервільський пес,
Оу єс.

Газети в крик, загальний стрес -
Щодня когось мордує пес,
Всі зрозуміли: це не жарт!
Провадить слідство Скотленд-Ярд.

( Серед боліт, серед лісів... )

Я ридаю і плачу. КАКУЮ СТРАНУ ПРОСРАЛІ, СВОЛОЧІ!!!

ХОЧЕШЬ СТАТЬ 'ПОПАДАНЦЕМ' В СССР?

Прокоментую тільки дві речі:

...все эти мобилы, вайфаи и тырнеты в СССР все равно бы появились. Разве что на 2-3 года позже, чем сейчас.

А я тримав в руках "Поиск-2" і колупався в ньому, бо він, дивна річ, не працював. Хто пам"ятає, що це за звір - хай мені поспівчуває.

Следующую неделю они так и ходили толпой. В планетарий, в бассейн 'Москва', что на месте нынешнего дворца РПЦ 'Храм Христа спасителя'. (Власти в России почему-то решили, что плавать зимой в теплой воде под открытым небом не так важно для пацанов, нежели ходить кругами на пасху вокруг этого храма).

Автор кагбе не згадує, що "власти в России" довго не могли рішити, шо ж робити з котлованом "Дворца Советов".

А так - всьо заєбіся було!